солдат (14.01.1992 – 21.05.2022).
Народився 14 січня 1992 року в місті Курахове.
Навчався у Курахівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 1. За характеристикою класного керівника, Сергій мав якості лідера , був активним, спортивним і кмітливим учнем.
-
У нього завжди було багато друзів, в компанії та і в школі був лідером, ніколи нікого не слухав, робив так, як сам собі задумав. У шкільні роки ми з ним в одній школі навчались, Сергій був на усіх змаганням зі спорту, займав перші місця з бігу, баскетболу, футболу . Навіть коли був дорослий, продовжував тренування з баскетболу та футболу. Взагалі був дуже активним. Я пишалася своїм братом і, пам’ятаю, як малою думала: «який же в мене брат кльовий», – згадує його молодша сестра Лоліта.
Після школи вступив до Донецького індустріального педагогічного технікуму за спеціальністю «гірничий технік-електромеханік».
Згодом навчався у Курахівській філії Придніпровського енергобудівничого технікуму (ПЕБТ), де у 2014 році отримав диплом бакалавра та здобув професію енергетика.
Сергій був небагатослівний, ніколи не скаржився на життя , ніхто не знав коли йому погано, завжди казав: «у мене все добре». Веселий, справедливий, сміливий, – таким його пам’ятають рідні, близькі та знайомі. Був поруч коли потрібна допомога, посміхався попри все. Міг заспокоювати, ставав на захист слабших та всіх, хто потребував підтримки.
Трудову діяльність розпочав за спеціальністю – на Курахівській тепловій електростанції (ТЕС), де працював до 2019 року. Згодом – на підрядних роботах в будівництві, переважно бригада працювала у місті Дніпро.
З початком війни долучився до волонтерських робіт у гуманітарному штабі, але недовго…
Сергій не зміг стояти осторонь трагічних подій в країні і вже на початку березня 2022 року добровольцем пішов на фронт.
22 квітня 2022 року, перебуваючи в навчальному центрі ДШВ, Сергій телефонував сестрі і просив не говорити нічого мамі, щоб її не засмучувати.
-
Ми були дуже близькі з братом, проводили багато часу разом, він навіть допомагав мені у роддомі, підтримував, коли я народжувала дитину. І хоча від Сергія дуже рідко було почути слова любові, але вони були в дії. Тільки коли пішов до лав ЗСУ, дзвонив і казав, що він нас дуже любить, щоб я оберігала маму, і що у нього все добре, – з болем у серці розповідає Лоліта.
Військову службу Воїн ніс у 81 окремій аеромобільній Слобожанській бригаді десантно-штурмових військ Збройних Сил України 90 окремого аеромобільного батальйону імені Героя України Івана Зубкова.
Посада: старший розвідник оператор відділення безпілотних авіаційних комплексів розвідувального взводу військової частини А0641.
Позивний «Махорка».
Побратими згадували Сергія як справжнього товариша, сміливого та надійного в бою. «Махорка» випромінював позитивний настрій і цим самим підтримував бойовий дух бійців.
У той час 81 ОАБр вела бої на Слов’янському напрямку неподалік селища Богородичне. Ті місця ще називали «Шервудським лісом». Через густу рослинність місцевості російські диверсанти мали змогу підходити до українських позицій доволі близько.
За словами побратима на псевдо «Остап», який був поруч з Сергієм у останню мить:
-
Ворожі артобстріли чи робота танків із «зетками» були звичною справою. А щодо ворожих ДРГ, то вони підкрадалися через день, а бувало, що й по кілька разів на добу. Участь у першому бойовому зіткненні узяв уже на другий день після прибуття на опорний пункт. 8 окупантів наблизилися до нас на відстань 50 метрів. Ми відкрили вогонь… Мінімум двох вбили, інші відійшли. Хоча той бій тривав лише 10–15 хвилин, але я встиг розгледіти обличчя ворогів та відчути, що таке справжня війна. Небезпека чекала на нас буквально з усіх боків. Лінія оборони на той час була нестабільною, постійно мінялася…
….Розпочинався сонячний ранок. Раптом о шостій годині тишу порушили ворожі танки, які навмисно стали бити по верхівках дерев, аби уламки розліталися якомога далі. За відпрацьованим алгоритмом дій ми зайняли оборону. «Махорка» був поруч і спитав, чи є в мене сигарети. То були його останні слова, бо шостий ворожий постріл вибухнув просто над нашими головами. Одразу ж відчув різкий біль у лівій нозі… Перша моя думка, що ногу відірвало. Спробував порухати коліном. Коли це вдалося, то перевів дух і повернув голову в бік друга, — зауважує «Остап».
Як не кричав «Остап» «Махорці», той мовчав і не ворушився. Все обличчя друга було в крові. Ближче підповзти до нього «Остап» фізично не міг. Адже, окрім ноги, кров текла ще з його лівої руки.
21 травня 2022 року солдат Збройних Сил України Сергій Кайкієв на псевдо «Махорка» героїчно загинув у бою за Україну поблизу населеного пункту Богородичне Донецької області, залишившись до останнього подиху вірним Військовому обов’язку, присязі та своєму народові.
Нагороджений державною нагородою – Орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Останній спочинок Герой знайшов на рідній землі – у селі Розлив Новосілківського району Донецької області, поруч з могилою свого батька.
Осиротіли мама і рідна сестра; без чоловічого тепла та підтримки залишився синочок Матвій (2011 р.н.) та племінник Єгорич (2017 р.н.) – так його називав Сергій.
Світла пам’ять про мужнього Захисника, солдата Збройних Сил України Сергія КАЙКІЄВА назавжди залишиться в серцях рідних, друзів та побратимів.
Вічна шана Герою. Герої не вмирають – вони живуть у вільному небі України.
_________________________________________________________________________
Інформація про травневі події 2022 року та останній бій Сергія КАЙКІЄВА взята з репортажу кореспондента «АрміяІнформ» Дмитра Горбунова:
Фото нагороди Сергія Кайкієва – Ордену «За мужність» ІІІ ступеня:
